Журналістські розслідування » Розслідування » Ексклюзив » Як "замовляли" Луценка (частина 1)

ОСОБИСТО Генеральному прокурору України Пшонці В.П.

Депутатський запит

Про штучне створення доказів обвинувачення та іншу фальсифікацію матеріалів кримінальної справи щодо обвинувачення колишнього Міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка на досудовому слідстві та дачу правової оцінки діям посадових осіб Генеральної прокуратури України, причетних до цієї фальсифікації, а також вжиття невідкладних заходів для поновлення конституційних прав і свобод Юрія Луценка та інших підсудних у цій кримінальній справі

Шановний Вікторе Павловичу!

У даний час Печерським районним судом м. Києва розглядається кримінальна справа за обвинуваченням екс-міністра внутрішніх справ України Ю.Луценка та колишніх співробітників МВС України Л.Приступлюка, В.Тарасенка, О.Павлєнова у вчиненні ряду злочинів (далі – справа Ю.Луценка).

Зокрема, екс-міністр внутрішніх справ України Ю.Луценко обвинувачується у тому, що у співучасті із вказаними особами вчинив заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання своїм службовим становищем (частина 5 ст. 191 КК України), зловживання владою і службовим становищем, що завдало істотну шкоду охоронюваним законом правам громадян (частина 3 ст. 364 КК України), перевищення службових повноважень, що спричинили тяжкі наслідки (частина 3 ст. 364 КК України).

Досудове слідство у цій справі провадилось Головним управлінням з розслідування особливо важливих справ Генеральної прокуратури України. Обвинувальний висновок у ній складений слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України С.Войченком, а затверджений – першим заступником Генерального прокурора України Р.Кузьміним.

Справа Ю.Луценка набула широкого суспільного резонансу в Україні та світі. Тому до її судового розгляду прикута пильна увага як вітчизняної громадськості, так і світової спільноти. Це обумовлюється кількома основними моментами.

По-перше, високим соціальним статусом одного із обвинувачених у цій справі, а саме Ю.Луценка (один з міністрів в Уряді Ю.Тимошенко, відомий державний і громадський діяч, лідер політичної партії “Народна самооборона”, який на останніх парламентських виборах очолював виборчий список блоку “Наша України-Народна самооборона”).

По-друге, політичною ситуацією в країні, за якої відбувається кримінальне переслідування Ю.Луценка (кримінальну справу щодо нього було порушено відразу після того, як в Україні відбулася зміна політичної влади, до якої Ю.Луценко перебував у різкій опозиції і діяльність основних представників якої піддавав нищівній критиці, а щодо окремих з них під час його перебування на посаді Міністра внутрішніх справ України були порушені кримінальні справи і вони перебували під вартою). Через це багато хто, у тому числі і за кордоном, схильний вважати (і не безпідставно), що кримінальне переслідування Ю.Луценка є політично мотивованим і має характер особистої помсти.

Про замовний характер його кримінального переслідування неодноразово говорив і сам Ю.Луценко, зокрема посилаючись на те, що про існування “замовлення на Луценка” йому сказав перший заступник Генерального прокурора України Р.Кузьмін. З цього приводу Ю.Луценко зазначив, що 4 листопада 2010 р. (у день призначення нового Генерального прокурора України) він мав розмову з Р.Кузьміним, який був ображений на те, що не його призначили на цю посаду, і тому, на думку Ю.Луценка, був відвертий. “У той день якраз призначили нового генпрокурора і Кузьмін, як претендент на цю папаху, від образи був відвертим. Мені було сказано, що моя справа не варта виїденого яйця, але замовлення – з самої гори. Генпрокурор, посилаючись на “государственное решение”, вимагає від слідства швидких результатів. Конкретне прізвище не називалося, хоча ясно, що тиснути на генпрокурора може лише Президент”, – зазначив Ю.Луценко (УНІАН від 29 липня 2011 р.: “Луценко розповів про відверту розмову з Кузьміним”) .

По-третє, виникненням через вказані обставини питання щодо спроможності правової системи України забезпечити конституційні права і свободи людини та їх гарантії шляхом об’єктивного розслідування кримінальних справ та справедливого їх судового розгляду незалежним і безстороннім судом, який встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти особи кримінального обвинувачення (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Судовий процес з розгляду справи Ю.Луценка висвітлив багато юридично важливих обставин, які породили обґрунтовані сумніви у тому, що досудове слідство у цій справі було об’єктивним і неупередженим. Більше того: конкретні факти, які стають відомими у ході судового розгляду цієї кримінальної справи і які оприлюднюються засобами масової інформації, свідчать про те, що досудове слідство у цій кримінальній справі слідчими Генеральної прокуратури України було проведено з грубим порушенням Конституції України, Кримінально-процесуального кодексу України та інших законів України.

Усе це і спонукало мене як народного депутата України провести системний правовий аналіз (з практичної точки зору – як колишнім слідчим, з теоретичної точки зору – як кандидатом юридичних наук, доцентом в галузі кримінального процесу) наявних матеріалів кримінальної справи Ю.Луценка (обвинувального висновку; протоколів допитів потерпілих, свідків, обвинувачених; висновків експертиз; клопотань захисників та інших документів, які є в матеріалах справи), аудіо записів судових засідань, а також повідомлень засобів масової інформації про хід та зміст судового розгляду цієї справи.Такий аналіз дозволив дійти висновку про те, що:

– досудове слідство у справі Ю.Луценка проведено з порушенням встановленого законом порядку – однобічно, неповно і упереджено, що суперечить ст. 22 КПК України;

– пред’явлене Ю.Луценку та іншим особам обвинувачення є неконкретним, без викладення усіх обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі (місце, час, спосіб, мотиви, наслідки злочинів тощо), без зазначення усіх необхідних ознак складу злочинів, у вчиненні яких вони обвинувачуються. Сформульоване в обвинувальному висновку та інших процесуальних документах обвинувачення не відповідає вимогам статей 64, 131, 132, 223 КПК України;

– досудовим слідством не доведено вини Ю.Луценка та інших осіб в інкримінованих їм злочинах. Натомість пред’явлене їм обвинувачення ґрунтується на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях, що є порушенням Конституції України (ст. 62). Численні сумніви щодо доведеності вини вказаних осіб досудовим слідством було витлумачено не на їхню користь, як того вимагає зазначена стаття Основного Закону України, а їм на шкоду;

– у процесі проведення досудового слідства у справі Ю.Луценка мало місце штучне створення доказів обвинувачення, що грубо порушує принципи та засади діяльності органів досудового слідства та прокуратури (зокрема, статті 19, 68 Конституції України), суперечить встановленому в Україні правопорядку та завданням кримінального судочинства (ст. 2 КПК України).

У своїй сукупності викладене дозволяє констатувати, що кримінальну справу Ю.Луценка органами досудового слідства сфальсифіковано. У результаті цього відбулося притягнення завідомо невинних осіб до кримінальної відповідальності, що завдало істотної шкоди конституційним правам та свободам цих осіб, авторитету органів досудового слідства та прокуратури, іміджу України.

Цей висновок базується на таких фактичних даних та правових підставах.

1. Досудове слідство у справі Ю.Луценка проводилось з явно обвинувальним ухилом і було спрямоване на те, щоб штучно створити фактичні підстави для притягнення Ю.Луценка (а разом з ним – й інших осіб, які є підсудними у цій справі) до кримінальної відповідальності.

Це підтверджується багатьма обставинами проведення досудового слідства, які стають відомими завдяки відкритості судового процесу.

Зокрема, про це свідчать встановлені в ході судового розгляду цієї справи обставини визнання потерпілими В.Давиденка і М.Сидоренка та проведення їх допитів.

У протоколі допиту потерпілого В.Давиденка від 27 грудня 2010 р. (допит проводив заступник начальника відділу нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими Генеральної прокуратури С.Точилін) зазначено, що на запитання С.Точиліна про те, чи вважає В.Давиденко такими, що завдають йому шкоду встановлені факти зняття інформації з його каналів зв’язку, а також проведення стосовно нього інших оперативно-розшукових заходів, В.Давиденко відповів: “Так, я вважаю, що це було пряме порушення моїх конституційних прав, в тому числі порушення таємниці моїх телефонних розмов. У зв’язку з цим я і подав заяву про визнання мене потерпілим у справі”. В обвинувальному висновку (с. 127) показання В.Давиденка про те, що вчинені щодо нього МВС України оперативно-розшукові заходи він “вважає порушенням його конституційних прав, в тому числі порушенням таємниці його телефонних розмов, а тому змушений був подати заяву про визнання його потерпілим”, наводяться у підтвердження вини Ю.Луценка та інших підсудних.

Разом з тим, 18 серпня 2011 р. у судовому засіданні з розгляду вказаної кримінальної справи потерпілий у цій справі В.Давиденко зазначив, що заяву про визнання його потерпілим писав з ініціативи та за активного втручання слідчого Генеральної прокуратури України. Потерпілий показав суду, що заяву написав тільки після виклику на допит у Генеральну прокуратуру України, її змісту не пам’ятає, а важливі, з точки зору кваліфікації діяння Ю.Луценка деталі, написав за допомогою інформації, наданої слідчим. За словами В.Давиденка, його викликали у прокуратуру, де “слідчий сказав, що були порушені мої права”. Крім того, слідчий сказав В.Давиденку, що саме потрібно писати в заяві. В.Давиденко також наголосив у суді, що якби він писав заяву сам, то писав би її російською мовою, а не українською. Крім того, у суді він не зміг пояснити, про яку «істотну шкоду» його правам і свободам йшлося у його заяві. “Мені пояснив слідчий, що так треба казати» – повідомив на засіданні суду В.Давиденко. При цьому він наголосив, що йому не було завдано істотних збитків, і його свобода пересування ніяк не обмежувалася. І на уточнююче запитання «тобто, ви не вважаєте себе потерпілим?” він відповів: “Виходить, що так» (“Українська правда” від 18 серпня 2011 року: “Потерпілий розповів, що заяву проти Луценка писав не сам”; “Українська правда” від 30 серпня 2011 року: “Справа Луценка: свідки писали в прокуратурі диктанти”).

У цей же день (18 серпня 2011 року) інший потерпілий у цій справі – М.Сидоренко при дачі показань суду також зазначив, що слідчий Генеральної прокуратури України підказував йому, що саме писати в заяві на Ю.Луценка. Даючи пояснення суду щодо обставин написання заяви про визнання потерпілим, М.Сидоренко зазначив, що його викликали у прокуратуру, де він під диктовку слідчого написав заяву про визнання його потерпілим.

На запитання захисника Ю.Луценка, у чому полягає завдана йому істотна шкода, про яку він написав у своїй заяві, М.Сидоренко відповів: “Я не знаю…Це не я писав, а він (слідчий) підказав…”. М.Сидоренко також зазначив, що потерпів “від МВС, а не від Луценка” (“Українська правда” від 18 серпня 2011 року: “Потерпілий у справі Луценка каже, що не має претензій до екс-міністра”; “Українська правда” від 30 серпня 2011 року: “Справа Луценка: свідки писали в прокуратурі диктанти”; УНІАН від 19 серпня 2011 р.: “Суд над Луценком: кримінальна справа розвалюється на очах”).

Натомість у протоколі допиту потерпілого М.Сидоренка від 10 грудня 2010 р. (допит проводив слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Є.Куценко) зазначено такі показання М.Сидоренка: “Такі дії, на той час, Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю.В. я розцінюю як такі, що призвели до порушення моїх конституційних прав на отримання житла…”. Ці ж слова як показання М.Сидоренка відображені і в обвинувальному висновку (с. 109), у якому слідчий С.Войченко підтверджує ними пред’явлене Ю.Луценку обвинувачення.

Викладене свідчить про те, що при визнанні В.Давиденка і М.Сидоренка потерпілими та їх допиті як потерпілих посадові особи Генеральної прокуратури України зловжили наданими їм службовими повноваженнями, грубо порушивши встановлений законом порядок провадження досудового слідства. Слідчі фактично сформували позицію В.Давиденка і М.Сидоренка щодо необхідності написання заяв про визнання їх потерпілими та давання показань у справі. Зокрема, ними проігноровано приписи статті 171 КПК України про те, що у процесі допиту потерпілого слідчому забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання).

Про те, що слідчі фактично призначали потерпілих, також свідчать обставини визнання потерпілим у цій справі Ю.Наріжного. На досудовому слідстві Ю.Наріжний (у судове засідання він не з’явився) дав показання про те, що вважає, що незаконні дії Міністра внутрішніх справ України Ю.Луценка щодо позачергового виділення квартири Л.Приступлюку призвели до порушення його конституційних прав. У той же час, на досудовому слідстві не було з’ясовано, яким чином Ю.Наріжний може бути потерпілим, якщо рішення про надання квартири Л.Приступлюку було прийнято 6 травня 2005 р., а Ю.Наріжний став на квартирну чергу лише у вересні 2005 р., тобто через 4 місяці після того, як Л.Приступлюку було надано квартиру.

Про обвинувальний ухил досудового слідства може свідчити те, що жоден свідок (як це випливає з обвинувального висновку та наявних протоколів допитів) не був допитаний на предмет того, чи мали відповідні діяння обвинувачених позитивний ефект (наприклад, від святкування дня міліції, продовження строку ведення оперативно-розшукової справи).

На обвинувальний ухил досудового слідства та його відповідну спрямованість вказують багато інших фактів, викладених нижче, які свідчать про вибірковість використання слідчими показань свідків та потерпілих у процесуальних документах, постановку допитуваним навідних запитань, викривлення слідчими показань допитуваних у процесуальних документах на шкоду обвинуваченим, ґрунтування обвинувачення на припущеннях, застосування слідчими незаконних способів збирання доказів обвинувачення тощо.

2. Досудове слідство у справі Ю.Луценка здійснювалося особами, участь яких у слідчих діях (зокрема, допитах) не відображена у відповідних процесуальних документах. Це не тільки є підставою для невизнання таких документів джерелами доказів, а викладених у них даних – доказами, а взагалі ставить під сумнів легітимність (офіційний характер) проведеного досудового слідства у цій справі.

Так, у зазначений спосіб було проведено допит свідка Я.Максимця. Згідно з протоколом допиту Я.Максимця, який знаходиться у матеріалах справи, його допит на досудовому слідстві було проведено слідчим групи слідчих Генеральної прокуратури України А.Козачуком 9 грудня 2010 р. у приміщенні управління з розслідування особливо важливих справ Генеральної прокуратури України. Цей протокол підписаний двома особами – свідком Я.Максимцем та слідчим Генеральної прокуратури України А.Козачуком. Таким чином, відповідно до вказаного протоколу (який є первинним процесуальним документом, що фіксує хід та зміст цієї слідчої дії) допит Я.Максимця проводився слідчим А.Козачуком одноособово.

Разом з тим, будучи допитаним 17 жовтня 2011 р. у судовому засіданні, Я.Максимець показав, що його допитували троє осіб. Він показав суду: “Я був викликаний у прокуратуру слідчим Деркачем. На допиті були присутні Войченко і Деркач. Близько 2,5 годин вони ставили запитання, які взагалі не були у протоколі допиту. Кілька разів вони просили мене залишити кабінет. І туди заходила третя особа. Як вияснилося, це був слідчий, який проводив офіційний допит”. На уточнююче запитання захисника А.Баганця, чи допитував його слідчий Козачук, Я.Максимець відповів: “Це, мабуть, була ця третя особа. Це був Козачук чи Макарчук”. (“Українська правда” від 17 жовтня 2011 року: “У справі Луценка практикували неофіційний допит свідків”).

“Неофіційний” характер з утаюванням факту участі у ньому певних посадових осіб Генеральної прокуратури України мав і допит свідка В.Марецького. У матеріалах справи є два протоколи допиту цього свідка на досудовому слідстві: перший – про проведення допиту В.Марецького 21 жовтня 2010 р. старшим прокурором відділу нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими Генеральної прокуратури України Є.Зінченком, другий – про проведення допиту В.Марецького 27 листопада 2010 р. слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України О.Деркачом. Останній протокол підписано свідком В.Марецьким та слідчим О.Деркачом.

Разом з тим, даючи показання суду 29 жовтня 2011 р., свідок В.Марецький зазначив, що 27 листопада 2010 р. його допитував слідчий Деркач разом із слідчим Войченком, хоча про участь останнього у проведенні допиту у протоколі зазначено не було.

За “неофіційної” участі інших осіб проводились і допити свідка С.Левченка. Відповідно до матеріалів справи С.Левченка у Генеральній прокуратурі України допитували чотири рази – 17 листопада 2010 р. (слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Р.Макарчук), 25 листопада 2010 р. (слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Р.Макарчук), 28 листопада 2010 р. (двічі) – спочатку у ході очної ставки з іншим свідком допит проводив слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України С.Войченко за участі слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України О.Деркача), а потім – слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України О. Деркач.

Водночас, даючи свідчення суду 7 жовтня 2011 р., свідок С.Левченко зазначив, що на його допитах завжди були присутні двоє слідчих, хоча у протоколі був записаний лише один (“Українська правда” від 7 жовтня 2011 року: “Черговий свідок став на сторону Луценка”).

Про сторонніх осіб, які проводили допити при розслідуванні справи Ю.Луценка, також повідомив суду 10 жовтня 2011 р. свідок В.Шаповал. За його словами, у Генеральній прокуратурі України під час допиту він зазнав психологічного тиску від слідчих. У кімнаті, де проходив допит, було двоє співробітників прокуратури, один з яких ставив запитання, а інший записував відповіді. При цьому В.Шаповал не зміг пояснити суду, чому у протоколі його допиту вказано лише одного слідчого.

Йдеться про протокол допиту свідка В.Шаповала від 7 грудня 2010 р., який міститься у матеріалах справи і згідно з яким допит В.Шаповала проводив лише один слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України – О.Деркач.

Викладене дозволяє дійти обґрунтованого висновку про те, що проведення допитів свідків, потерпілих та обвинувачених багатьма посадовими особами Генеральної прокуратури України, участь яких у цих слідчих діях не відображена у протоколах допитів, при розслідуванні справи Ю.Луценка було звичною практикою.Проведення у такий спосіб допитів є грубим порушенням визначеного законом порядку проведення досудового слідства. Відповідно до статей 85 та 170 КПК України у протоколі допиту свідка мають бути зазначені, зокрема: посади і прізвища осіб, які його проводять, прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії; зміст проведення слідчої дії. Протокол підписують свідок, слідчий і особи, які були присутні при допиті.

Натомість протокол допиту свідка Я.Максимця не підписаний слідчими Генеральної прокуратури України Войченком та Деркачем, які (за його твердженням) упродовж 2,5 годин проводили його допит. Протокол допиту свідка В.Марецького не підписаний слідчим Войченком, який (згідно з показаннями В.Марецького у суді) допитував його разом зі слідчим Деркачем. Три протоколи допиту свідка С.Левченка підписано лише одним слідчим, тоді як інші слідчі, які його допитували, у них не зазначені і їх не підписували. Протокол свідка В.Шаповала підписав слідчий О.Деркач, тоді як інший слідчий, який разом із О.Деркачем його допитував, цей документ не підписав.

Отримані у вказаний спосіб фактичні дані, на підставі яких Генеральна прокуратура України встановила винність Ю.Луценка та інших підсудних у цій справі в інкримінованих їм злочинам, за законом не можуть визнаватися доказами.

3. Досудове слідство у справі Ю.Луценка проводилось в обстановці та методами, які можуть свідчити про спеціальне створення посадовими особами Генеральної прокуратури України умов для отримання “доказів”, потрібних для притягнення до кримінальної відповідальності Ю.Луценка та інших осіб.

Зокрема, це стосується проведення допитів. Крім зазначеної вище “неофіційної” участі у них сторонніх осіб, для цих слідчих дій характерним було те, що: вони проводились пізно ввечері та вночі, у вихідні дні, упродовж тривалого часу (від 4-5 до 10-12 годин підряд, хоча вочевидь це не обумовлювалось обставинами справи); допиту піддавались особи, які перебували у хворобливому та стомленому стані, не зважаючи на їх прохання перенести допит через вказані причини та потребу у медичній допомозі; допитам передувало тривале їх очікування допитуваними особами у приміщенні Генеральної прокуратури України; у процесі допитів слідчі допускали висловлювання, які допитувані сприймали як завуальовані погрози притягненням їх до кримінальної відповідальності чи взяття під варту у разі ненадання “потрібних” даних; слідчі ставили допитуваним запитання, які не мали жодного відношення до предмету доказування у справі тощо.

Так, свідок В.Мельник спростував у судовому засіданні 7 жовтня 2011 р. показання, які він дав на досудовому слідстві, пояснивши це станом, у якому він перебував під час допитів, і обстановкою, у яких вони проводились. При цьому він повідомив суду, що за два тижні до першого допиту у Генеральній прокуратурі України переніс складну хірургічну (онкологічну) операцію, під час якої була велика втрата крові (анемія). Свідок просив слідчого призначити допит після того, як він пройде лікування, але слідчий наполіг на тому, щоб свідок прибув на допит невідкладно.

За словами В.Мельника, він перебував у Генеральній прокуратурі України з 9 годин ранку до 9 годин вечора. Спочатку його тримали внизу біля охорони, яка його не пускала навіть в туалет, щоб зробити перев’язку ран, які залишились після операції. Він неодноразово казав слідчим про свою хворобу та просив долучити до матеріалів справи відповідні медичні документи, але слідчі у задоволенні його прохання відмовили.

Свідок В.Мельник так розповів у суді про його допити у Генеральній прокуратурі України: “Допитувати хвору людину з дев'ятої ранку до дев'ятої вечора – це знущання! Я думав про одне: як вийти з кабінету і прийняти ліки. Вони ходили зі мною в туалет, де я змінював пов’язки. Я казав: “Вельмишановний, давайте я завершу лікування і дам свідчення”, але це все було зроблено дуже поспішно”. Свідок наголосив, що після багатогодинних допитів у нього “метелики літали в голові”, і він не міг читати текст протоколу. “Дочитався до того, що я перекреслив протокол на першому допиті і пішов. Вони (слідчі) бігли за мною до дверей, але я був мокрий від крові. Мене зустрів син і повів до госпіталю. Так я давав свідчення прокуратурі…Я кажу слідчому: мені потрібно отримати укол чи поміняти пов’язки. Нуль емоцій. Кромішнє пекло було в Афганістані, але я це пережив. Більш кромішнє пекло я пройшов у Генеральній прокуратурі” – зазначив у судовому засіданні В. Мельник.

У судовому засіданні захисники Ю.Луценка вказали на відмінності між протоколами допитів В.Мельника на досудовому слідстві та його свідченнями в суді. І поставили йому запитання: “Є два протоколи, датовані 8-м грудня. Один датований з 10:30 до 15-ї години, і одразу другий протокол допиту з 15 години до 17:30. Тобто, ви перебували там більше 8 годин. Це відповідає дійсності? ”. На що В.Мельник відповів: “Ні. Я приїжджав в прокуратуру, як завжди, вранці. Мене тримали біля охорони внизу, як прив'язаного. Я тільки хотів вийти на вулицю, але охорона не дозволяла це робити. Я, вибачте, розстібав штани і показував, що в мене кровиться по'язка. Тоді охоронець мене вів в туалет. І тоді – вибачте, що я імпульсивно говорю – коли я почав сваритись і кричати, прийшли, спустились і мене забрали. Це була 12-а година. То з якого часу вважати, що мене допитували: з 15 чи з 9 ранку?! ”. (“Українська правда” від 7 жовтня 2011 року: “Свідок у справі розповів, як ішов із прокуратури, “мокрий від крові”; “Українська правда” від 11 жовтня 2011 року: “Одинадцять свідків Луценка”).

У матеріалах справи є три протоколи допитів В.Мельника. Згідно з цими протоколами допити зазначеного свідка тривали: 8 грудня 2010 р. (допитував слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України О.Деркач) – з 10 год. 30 хв. до 15 год. 05 хв.; 8 грудня 2010 р. (додатковий допит свідка проводив слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Р.Макарчук) – з 15 год. 50 хв. до 17 год. 30 хв.; 13 грудня 2010 р. (допитував слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Р.Макарчук) – з 10 год. 15 хв. до 10 год. 35 хв.

Отримані у такий спосіб показання свідка В.Мельника були використані в обвинувальному висновку у цій кримінальній справі як докази винуватості Ю.Луценка та інших підсудних в інкримінованих їм досудовим слідством злочинах (с. 27-30).

Про психологічний тиск з боку слідчих Генеральної прокуратури України у процесі його допиту заявив у судовому засіданні 10 жовтня 2011 р. і В.Шаповал, якого визнано у цій справі свідком. Зокрема, психологічним тиском на нього він вважає проведення його допиту вночі. За його словами, його допит у Генеральній прокуратурі України 7 грудня 2010 р.тривав до 23 години. Відповідаючи на запитання представника державного обвинувачення про те, чи застосовувалися до нього незаконні методи на стадії досудового слідства, В.Шаповал повідомив у судовому засіданні: “Мене здивувало, по-перше, чому мене викликали. І, по-друге, те, що допит був вночі. Коли по телефону мене запросили, мене не було в Києві. Коли я приїхав, я одразу набрав слідчого. Слідчий сказав – приїжджайте зараз. Я кажу, так зараз же ніч, давайте завтра. А він: ні, вже зараз приїжджайте. Я з дороги був, заморений. Приїхав. Допитали”.

В.Шаповал у судовому засіданні показав, що вважає недозволеними методами допиту поставлення йому слідчими запитань, які не мали жодного відношення до предмету доказування у справі: “Мені ставили питання, які, як на мене, не стосувалися справи. Наприклад, запитували: “чи може Луценко бути міністром? а чого службова машина возила його з дому на роботу і з роботи додому?” А що він на трамваї буде їздити? ”.

В.Шаповал також повідомив суду про те, що протокол його допиту на його вимогу слідчі переписували: “Мене допитували два слідчих. Один говорив, інший записував. Коли я прочитав протокол, я сказав: зачекайте. Тут щось не так. Давайте напишемо так, як було”. На уточнююче запитання представника державного обвинувачення, чи реалізував свідок своє право на ознайомлення з протоколом перед підписанням виправленого тексту, В.Шаповал зазначив: “Так, я це право реалізував, але був стомлений і дорогою, і допитом”. (“Українська правда” від 10 жовтня 2011 року: “Свідка у справі Луценка прокуратура допитувала вночі”; УНІАН від 10 жовтня 2011 р.: “Суд над Луценком: перевірка “на вошивість” і розповідь про нічні допити”).

Допитаний у судовому засіданні 29 вересня 2011 р. свідок В.Марецький пояснив суду, що на досудовому слідстві його допитували кілька разів. Йому морально складно було бути на цих допитах по 4-5 годин і пояснювати одне і те ж. У протоколах його допитів могли бути неточності, оскільки з часу подій, про які йшлося на допиті, минуло багато часу, а працівники прокуратури наполягали на дачі ним показань. Слідчі говорили, що він повинен дати показання (“давай, підписуй”). Один із допитів закінчився пізно, після 22 години. В.Марецький зазначив, що підписав протокол, щоб швидше залишити приміщення прокуратури, бо у нього хворе серце. Слідчому Зінченку він говорив, що втомився.

Оглянувши у судовому засіданні протокол цього допиту, В.Марецький показав суду, що у протоколі неправильно вказаний час проведення допиту. Насправді допит закінчився після 22 години, а у протоколі вказано інший час закінчення допиту (у матеріалах справи міститься протокол допиту свідка В.Марецького старшим прокурором відділу нагляду за розслідуванням кримінальних справ Генеральної прокуратури Є.Зінченком від 21 жовтня 2010 р. У протоколі зазначено, що допит тривав усього 1 (одну) годину 17 хвилин – з 19.год. 00 хв. до 20 год. 17 хв.). Дещо більшою була тривалість іншого допиту свідка В.Марецького – згідно із протоколом допиту від 27 листопада 2010 р. проведений у цей день слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України О.Деркачом його допит тривав близько 2 години 40 хвилин (з 13 год. 51 хв. до 16 год. 30 хв.). У кожному разі тривалість проведення допиту В.Марецького, зазначена у протоколах, істотно (в рази) відрізняється від тієї, яку В.Марецький вказав у судовому засіданні (4-5 години) (“Українська правда” від 29 вересня 2011 р.: “Ще один свідок став на сторону Луценка. Уже четвертий”).

Про психологічний вплив з боку слідчих та істотну невідповідність справжньої тривалості допитів у Генеральній прокуратурі України та відображення її у протоколах допитів вказав у судовому засіданні ще один свідок у цій справі – С.Левченко. Даючи показання у суді 7 жовтня 2011 р. і вказуючи на неточність записів слідчими його показань у протоколах, він зазначив, що до Генеральної прокуратури України його викликали тричі. Допити завжди були тривалими по 4-5 годин, зокрема останній допит відбувся у вихідний і тривав близько 5 годин. При цьому він говорив слідчим, що йому потрібно до лікаря, але слідчі не зважали на це.

За його словами, він не ознайомлювався з повним текстом протоколу свого допиту у прокуратурі. “Я, – показав С.Левченко суду, – підписував не читаючи, часу вже не було, 4-5 годин йшов допит”. Він не вносив правки у свої показання, оскільки хотів скоріше піти на свіже повітря. Крім того, С.Левченко зазначив, що один із слідчих, який проводив допит, говорив, що будь-яку людину можна “посадити” на 10 років. (“Українська правда” від 7 жовтня 2011 року: “Черговий свідок став на сторону Луценка” ;“Експрес” від 7 жовтня 2011 р.: Черговий свідок відмовився від приписаного йому – на користь Луценка”).

Разом з тим у протоколах допитів С.Левченка, які містяться у матеріалах справи, вказана зовсім інша тривалість його допитів. Так, згідно з цими протоколами С.Левченка допитували: 17 листопада 2010 р. (слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Р.Макарчук) – упродовж однієї години (з 11 год. 00 хв. до 12 год. 00 хв.); 25 листопада 2010 р. (слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Р.Макарчук) – упродовж двох годин (з 10 год. 00 хв. до 12 год. 00 хв.); двічі у вихідний день (неділю) 28 листопада 2010 р. – спочатку допит проводили при проведенні очної ставки слідчий в особливо важливих справах С.Войченко та слідчий в особливо важливих справах О.Деркач (з 11 год. 10 хв. до 12 год. 15 хв.), а потім слідчий в особливо важливих справах О.Деркач – з 12 год. 20 хв. до 13 год. 10 хв.

Пізно ввечері та вночі (22-24 години) слідчі Генеральної прокуратури України допитували також свідків О.Якубенка, В.Хміля, В.Степаненка та інших. У багатьох випадках допитувані упродовж тривалого часу очікували на проведення допиту у приміщенні Генеральної прокуратури України, після чого сам допит також міг тривати по 4-5 годин.

Відповідно до ст. 22 КПК України забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

4. У процесі досудового слідства у справі Ю.Луценка мало місце внесення до процесуальних документів (зокрема, протоколів допитів) недостовірної інформації щодо обставин та змісту проведення слідчих дій, що може свідчити про фальсифікацію матеріалів цієї справи.

До очевидних і підтверджених учасниками слідчих дій у судовому засіданні фактів внесення недостовірної інформації щодо обставин та змісту проведення допитів відносяться, зокрема: не відображення (приховування) у протоколах фактів участі у проведенні допитів певних працівників Генеральної прокуратури України (не виключено, що й інших, зовсім сторонніх осіб); маніпуляція з часом проведення допитів, яка виявилася у не точному зазначенні часу проведення допитів та применшенні їх тривалості (конкретні факти цього наведені вище); внесення слідчими до протоколів допиту як показань допитуваних відомостей, які вони не повідомляли під час допиту (це стосується інформації, яка негативно характеризує взагалі діяльність Ю.Луценка як Міністра внутрішніх справ України чи “викриває” його та інших обвинувачених у цій справі у вчиненні злочинів); не відображення у протоколах питань, які у ході допиту ставилися слідчими допитуваним особам, та відповідей на них (останнє стосувалось показань, які давались допитуваними особами на користь Ю.Луценка чи інших обвинувачених); інше свідоме спотворення показань допитуваних осіб.

Звертає на себе увагу той факт, що згідно з протоколами допитів, складеними слідчими Генеральної прокуратури України, багато допитуваних давали абсолютно однакові показання – у їх показаннях практично дослівно збігаються не тільки окремі фрази, а цілі речення. Це є прямим свідченням того, що замість показань свідків та потерпілих у протоколах їх допитів насправді містяться «диктанти» від слідчих. Згідно з ст. 65 КПК такі фактичні дані не можуть визнаватися доказами у справі, оскільки вони одержані не у визначеному законом порядку і не є власне показаннями свідків та потерпілих.

Засоби масової інформації, які висвітлюють судовий процес з розгляду справи Ю.Луценка, у середині жовтня 2011 р. повідомили, що усі (!) допитані станом на 10 жовтня 2011 р. у суді свідки (на цей час було допитано одинадцять свідків), наголосили на тому, що “в прокуратурі їм приписали чужі міркування про Луценка. Як і потерпілі в даній справі, свідки зазначають: деталі “злочинної діяльності” Юрія Луценка їм повідомили у прокуратурі. У протоколах їх допитів – шаблонні фрази про “чистку кадрів” та особисті “незаконні вказівки Луценка”. На суді свідки стверджують, що прокуратура перекрутила їхні слова” (“Українська правда” від 11 жовтня 2011 року: “Одинадцять свідків Луценка”).

Зокрема, це стосувалося зафіксованих у протоколах допитів тверджень свідків та потерпілих про незаконність призначення на посаду в МВС України Л.Приступлюка (водія міністра внутрішніх справ України Ю.Луценка), вказівок та іншого впливу Ю.Луценка щодо такого призначення, незаконного рішення про виділення Л.Приступлюку квартири та вказівок Ю.Луценка щодо прийняття такого рішення (такі показання лягли в основу обвинувачення Ю.Луценка та Л.Приступлюка у заволодінні ними чужим майном в особливо великим розміром шляхом зловживання своїм службовим становищем, передбаченого частиною 5 ст. 191 КК України).

Так, у протоколі допиту свідка В.Степаненка від 30 листопада 2010 р. (допит проводив слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України С.Войченко) зазначено, що, відповідаючи на запитання слідчого, В.Степаненко сказав, зокрема, таке: “Если учитывать, что Приступлюком Л.В. не выполнялась никакая работа по должности, а он был просто водителем, то я считаю, что он не имел права быть награжден. Но никто тогда не мог противиться этому, так как мог иметь проблемы по службе…Я действительно знал, что он (Приступлюк Л.В.) водитель Луценка Ю.В. и Луценко Ю.В. всячески способствует прохождению службы в органах внутренних дел. Поэтому я не мог противиться указаниям Министра и согласно Дисциплинарного устава я обязан был выполнять команды Министра Луценка Ю.В. В случае невыполнения команды Министра я бы мог быть привлечен к дисциплинарной ответственности”. Ці слова В.Степаненка як докази вини Ю.Луценка та Л.Приступлюка у вчиненні злочину, передбаченого частиною 5 ст. 191 КК України, наведені в обвинувальному висновку у цій справі. У цьому документі зазначено, що вина Ю.Луценка та Л.Приступлюка повністю доведена матеріалами кримінальної справи, у тому числі зазначеними показаннями свідка В.Степаненка (с. 18, 44 обвинувального висновку).

Разом з тим, у судовому засіданні 14 жовтня 2011 р. свідок В.Степаненко спростував факт дачі ним на досудовому слідстві зазначених у протоколі показань. В.Степаненко заявив у суді, що не отримував з цього приводу прямих вказівок ні від міністра Луценка, ні від третіх осіб. Свідок також зазначив, що не було ніякого тиску ні на нього, ні на членів комісії, які приймали відповідне рішення (http://www.nso.org.ua: “Судове засідання у справі Юрія Луценка. 14.10.2011 р.”).

Свідок С.Шумило, даючи показання суду 29 серпня 2011 р., спростував записані слідчим на досудовому слідстві в протоколі його допиту твердження про те, що прийняття Л.Приступлюка в органи внутрішніх справ у віці 47 років є порушенням Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, і показав, що прямої заборони у будь-якому нормативному документі щодо обмеження прийняття на роботу в органи внутрішніх справ осіб такого віку немає. Свідок С.Шумило спростував зазначені у протоколі його допиту відомості щодо можливого тиску на нього в разі відмови оформляти документи на Л.Приступлюка. Крім того, свідок зазначив, що не говорив на допиті про те, що Ю.Луценко після призначення Міністром внутрішніх справ України зайнявся “чисткою кадрів”і що почав призначати на різні посади людей із свого оточення. С.Шумило показав суду, що не вживає такого терміну як “чистка кадрів”, тому, – додав він, – “не думаю, що все точно було записано (у протоколі)”. (“Українська правда” від 29 серпня 2011 р.: “Свідки у справі Луценка кажуть, що його водія взяли на роботу законно”).

Разом з тим, у протоколі допиту свідка С.Шумила від 22 листопада 2010 р. слідчим (допит проводив слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України О.Деркач) зазначені такі його показання: “Якщо б став заперечувати та зазначив про те, що Приступлюк Л.В. не може бути прийнятий на службу оскільки досяг 47 років, то мене просто могли звільнити зі служби…У зв’язку із зміною влади на початку 2005 року в лютому 2005 року на посаду Міністра внутрішніх справ України було призначено Луценка Юрія Віталійовича, який після свого призначення зайнявся “чисткою кадрів”. Тобто він почав призначати на різні посади людей з свого кола оточення”.

Ці слова С.Шумила наведені і в обвинувальному висновку (с.19-20) як докази вини Ю.Луценка та Л.Приступлюка у вчиненні злочину, передбаченого частиною 5 ст. 191 КК України.

Свідок М.Сорока у судовому засіданні 27 вересня 2011 р. показав, що в прокуратурі його допитували чотири рази з одних і тих же питань та ставили навідні запитання. Частину з “приписаних” йому слідчими тверджень свідок спростував у суді. Так, у протоколі допиту М.Сороки на досудовому слідстві від 22 жовтня 2010 р. (допит проводив слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України О.Деркач) зазначено, що цей свідок, даючи відповідь на запитання про законність прийняття на службу в органи внутрішніх справ цивільної особи у віці 47 років, сказав: “На мою думку це є порушенням Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ...Тобто, якщо мало місце таке призначення особи на службу, то воно є незаконним”.

Далі у цьому протоколі зафіксовано такі показання М.Сороки: “В процес оформлення Приступлюка Л.В. я не втручався оскільки розумів, що вказівку на його оформлення до Департаменту дав безпосередньо Міністр внутрішніх справ України Луценко Ю.В. і якщо б я став заперечувати проти прийняття Приступлюка Л.В. на службу, то для мене наступили б негативні наслідки”.

В іншому протоколі допиту М.Сороки – від 30 листопада 2010 р. (допит проводив той же слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України О.Деркач – при чому знову з тих самих питань) зазначено, що цей свідок сказав: “Так, на початку лютого 2005 року на посаду Міністра внутрішніх справ України було призначено Луценка Юрія Віталійовича, який відповідно розпочав “чистку кадрів” і призначав на різні посади в Міністерство осіб з свого кола оточення. Однією з таких осіб, як потім мені стало відомо, був Приступлюк Л.В.”.

Ці показання М.Сороки як докази вини Ю.Луценка та Л.Приступлюка в інкримінованих їм злочинах відображені в обвинувальному висновку у цій справі (с. 23-24).

Водночас під час судового розгляду цієї справи свідок М.Сорока зазначив, що таких показань на допитах у Генеральній прокуратурі України не давав: “Чому з кожним допитом ви згадували все більше деталей про особисті вказівки Луценка?” – запитали його у суді захисники Ю.Луценка. “Луценка? Такого не було” – відповів М.Сорока. “Чи вказував Луценко призначати Приступлюка на цю конкретну посаду?” – запитали свідка захисники. “Ні, він не давав такої вказівки. Ні особисто, ні через третіх осіб” – відповів М.Сорока. “А про “чистку кадрів” – це ваші слова” – поставили свідку запитання захисники. “Ні, таких свідчень я не давав. Це не мої слова” – заперечив М.Сорока (“Українська правда” від 11 жовтня 2011 року: “Одинадцять свідків Луценка”).

Про те, що слідчі на допиті задавали запитання, які не відносяться до предмету доказування, у протокол його допиту було внесено дані, які відрізнялися від його справжніх показів, а частина запитань, які ставили йому слідчі, та відповідей на них взагалі не відображена у протоколі допиту, заявив свідок В.Шаповал (допит В.Шаповала 7 грудня 2010 р. проводило двоє осіб, хоча у протоколі допиту зазначено всього одна – слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України – О.Деркач).

Про неточне відтворення (викривлення, приписування того, що насправді не говорилось тощо) слідчими у протоколах допитів їхніх показань на судовому розгляді цієї справи заявили свідки М.Курко, О.Литвак, М.Клюєв, В.Мельник, С.Момот, В.Петрук, О.Приліпко, С.Бойко, В.Хміль та інші (допити проводили слідчі в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України С.Войченко, О.Деркач, Р.Макарчук, А.Зубков, слідчий групи слідчих Генеральної прокуратури України А.Козачук, старший прокурор відділу нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими Генеральної прокуратури України Є.Зінченко).

Змінили свої показання, які були дані на досудовому слідстві, під час судового засідання також свідки В.Іщенко та В.Криволапчук (“Українська правда” від 27 жовтня 2011 року: “Ще один свідок каже, що з водієм Луценка використали “давню практику”).

5. Пред’явлене Ю.Луценку та іншим підсудним у цій справі (Л.Приступлюку, В.Тарасенку, О.Павлєнову) обвинувачення не відповідає вимогам закону – воно є надуманим і бездоказовим, ґрунтується не на доказах, а на припущеннях та суб’єктивних міркуваннях і власних висновках слідчих і прокурорів, які не підтверджуються матеріалами справи.

Усупереч вимогам закону (зокрема, статті 64, 131, 132, 223 КПК України) в обвинувальному висновку обвинувачення сформульовано не конкретно, без чіткого зазначення ознак складу злочинів, які ставляться у вину обвинуваченим. Вина обвинувачених у вчиненні інкримінованих їм злочинах досудовим слідством не доведена. Складу злочинів, які досудовим слідством інкримінуються Ю.Луценку, Л.Приступлюку, В.Тарасенку, О.Павлєнову, за матеріалами справи не вбачається. Разом з тим, відповідно до ст.2 КК України єдиною підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Таким чином, судячи з матеріалів справи та судового її розгляду, притягнення вказаних осіб до кримінальної відповідальності є незаконним – воно здійснюється за відсутності передбачених законом правових підстав.

Це стосується усього (усіх епізодів) пред’явленого Ю.Луценку обвинувачення.

Проілюструвати абсолютну безпідставність кримінального переслідування Ю.Луценка та інших обвинувачених у цій справі можна на прикладі обвинувачення Ю.Луценка, В.Тарасенка та О.Павлєнова у зловживанні владою, яке заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам В.Давиденка (частина 3 ст. 364 КК України).

(Далі буде)